Бібліовісті
Рубрика «Літературна Україна: ексклюзивне інтерв’ю» - 6
- Подробности
- Опубликовано 11.08.2020
Ідея нової рубрики Харківської обласної бібліотеки для дітей «Літературна Україна: ексклюзивне інтерв’ю» виникла під час карантину як нагальна потреба часу. Веде її співробітник нашої бібліотеки, журналіст, Олександр Кузьменко. Маємо на меті познайомити вас, любі наші читачі, з літературними особистостями України.
Практично все, що відбувається зараз,
вже колись траплялося. Радій Радутний
Довідка: Радій Радутний. Народився в 1969 році
в м. Кременчук Полтавської області,
закінчив Харківський авіаційний інститут,
зараз мешкає в м. Київ.
Романи: «Три життя про запас»,
«Три тисячі смертей»,
«Металом об метал»,
«Важка чоловіча робота»,
серія «Темна синя вода»: «Джерело», «Ручай», «Потік» та інші.
Малий путівник по українській
фантастиці від Радія Радутного:
«За його допомогою можна вибрати
книжку на свій смак та розсуд, хоч
про кохання, хоч про війну, з дією хоч у
повітрі, хоч під водою, хоч в Україні, хоч у Бразилії».
Нашим співрозмовником сьогодні стане українській фантаст Радій Радутний. З ним ми поговоримо про літературний процес у часи карантину.
Доброго дня! Розкажіть нашим читачам трохи про себе та Ваш життєвий шлях.
Якщо починати здалеку, то народився я в літературному серці України – на Полтавщині. З невідомих причин концентрація письменників в наших краях значно вища, ніж в середньому по лікарні. У мене все ніяк руки не доходять збити статистику по областям та по жанрам – але й неозброєним оком видно, що на Полтавщині спостерігатиметься статистична аномалія. А якщо аналізувати за відомістю або по значенню в українській літературі, то Котляревський з Гоголем тягнуть на зірок першої зоряної величини. Хіба що Шевченко їх переплюнув, але він з Черкащини, це поруч.
Чи то земля у нас така, чи то клімат, чи то ще якийсь невідомий фактор, що будить у людях творчі здібності. А також додає сили та впертості. Без них письменникові ніяк. На самому натхненні далеко не заїдеш.
З подальшим творчим шляхом все як у людей – спробував писати маленькі оповідання, викладав в мережу, друкував у журналах, потім замахнувся на повість, а там і черга романів надійшла. На сьогодні видав уже вісім книжок та взяв участь у багатьох збірках – гадаю, результат непоганий.
Наскільки можу, допомагаю іншим письменникам. До війни з групою однодумців видавали навіть журнал УФО – Український Фантастичний Оглядач, де намагалися друкувати як уже відомих, досвідчених письменників, так і новачків. На жаль, зараз видання призупинене, але, сподіваюсь, настануть кращі часи й наш УФО ще політає.
Що Вас надихає на Вашу творчість?
А все. Буквально все. Світ наповнений цікавинками, як земля скарбами – лише копай. З космосу сиплеться купа новин – одна фантастичніша за одну, тільки встигай використовувати. На вулиці зустрічається купа людей різних-всяких – чому ж не попиляти, якщо саме в руки пливе. В патентній бібліотеці – здавалося б, вже нуднішого закладу й бути не може! – а ні, раптом таке трапляється, що просто гріх в книжку не вставити.
А природа у нас яка! А Дніпро! Він такий величезний, що фігурує майже у кожному моєму творі, але все одно – описувати-описувати, й ніколи не описати.
А історія? Українська історія просто неймовірна за насиченістю, темпом і драйвом. Війни майже з усіма сусідами, збройні загони козаків на західному кінці континенту й поселення Зеленого Клину на східному, романтичні пригоди й жахливі, моторошні події. Все це саме проситься в книжку, лиш встигай записувати. Зрозуміло, що всього не встигну, але скільки зможу – таки запишу.
Про письменників, кажуть, що вони володарі слова. Що читачі можуть взяти собі з Ваших текстів?
Власне, не так письменники володарі слова, як слова – володарі письменників. Є автори, які перед тим як писати, складають плани, вішають на дошки стікери з іменами та характерами персонажів, натягують проміж них вервечки, що позначають зв’язки. Читати таких авторів досить нудно. Цікаві автори пишуть навмання. Маючи нагоду поспілкуватися з багатьма авторами, знаю, що деякі бувають сильно здивовані розвитком власного сюжету. Персонажі поводяться зухвало та самостійно. Не слухаються. Роблять своє. А фінал взагалі повністю відрізняється від того, що задумувалось. І хто кому після цього володар?
Що ж стосується запозичення з текстів, то я б радив звернути увагу на впертість. Моя фамільна риса – фантастична впертість, за яку мене регулярно піддають критиці практично всі, навіть найближчі люди. Частина рис автора неминуче переноситься на персонажів. Боротися з цим можна, але побороти – ні, от і несуть мої персонажі ті риси, якими я їх мимохіть наділив. І деякі з них так само фантастично вперті, як автор. Крім впертості, можна безсовісно красти з моїх творів всяку цікаву інформацію – географічну, технічну, історичну. Люблю вплітати її у тексти – користуйтесь. А ще люблю заміновувати тексти натяками. Давати не саму інформацію – а лише натяк на неї, куцу вказівку. Скажімо, дати назву корабля – й шукайте, кому цікаво, чим той корабель відзначився. Або згадати маловідомого історичного персонажа, осудливо сказати, що начудив він, ох, начудив – а далі копайте самі. Звісно, побачать той натяк не всі. Звісно, візьметься копати ще менше читачів, а докопається то взагалі, мабуть, хіба що кожен десятий. Але заради таких читачів варто попрацювати. Вони подякують. Знайдуть, як. Не мені – так державі або навіть людству. Я буду пишатися, якщо хтось з моїх читачів отримає нобелівку, злітає на Місяць, або встановить український прапор на Спаській вежі московського кремля.
Наскільки наукова фантастика може бути дороговказом для Людства?
Так а вона і є дороговказ, і завжди ним була. Ідея штучного супутника поцуплена людством з твору “Цегляний Місяць” Едварда Хейла. 1869 рік, між іншим. Ціолковський ще тільки почав бігати до гімназії, марсіянські канали ще чекали на відкриття, а великі астрономи ще сперечалися щодо природи метеоритів.
Танки, знову ж таки. Герберт Веллс, описавши наземні броненосці, вписав своє ім’я не лише в аннали літератури, але й військової історії теж – структура тодішнього англійського міністерства оборони називалася управлінням наземних кораблів.
В фантастиці описано сотні, тисячі, можливо навіть десятки тисяч різноманітних сценаріїв розвитку людства; небезпек, з якими можна зіткнутися; шляхів, як їх уникнути; способів перемогти ворога чи подолати перепону – і природну, і штучну. А як раптом чогось ще не написали – то скоро буде. А якщо не буде – то сядьте й напишіть вашу версію.
В чому Ви бачите коріння сучасних проблем?
В недооцінці загроз. У людей найпотужніших інтелектуальний потенціал з усіх відомих істот. Більш того – ми підсилили його інструментами та методами, яких взагалі в природі не існувало. Накопичили, записали й зробили доступним для всіх багатотисячорічний досвід людства, а також мільярдорічний досвід всієї планети та частково навіть усього Всесвіту… і не вміємо ним користатись. Починаємо чухатись, коли блоха вже вкусила; починаємо хреститись, коли грім уже прогримів. Взяти хоча б нинішню ситуацію з пандемією. Чи могла вона бути передбаченою? Могла й була. В літературі, в фільмах, в наукових публікаціях – скрізь буквально волали, що пандемія неминуча. І що? І нічого. Людство кидало величезні гроші не в лабораторії, а на зарплатні футболістам.
Над нами висить загроза. Висить в буквальному сенсі – в космосі безліч астероїдів, і серед них є каменюки такого розміру, що можуть одним махом поставити крапку на всіх наших проблемах. Ми чухаємось? Ні. На шістдесят другому році існування космонавтики ми ліниво пробуємо потицяти палицею один з невеликих астероїдів – а чи не вдасться нам трохи відхилити його курс?
Коли прилетить великий – часу на експерименти вже не буде.
Там же, в космосі час від часу вибухають наднові зірки й породжують гамма-спалахи. Що таке гамма-випромінювання – всі знають. Якась тисяча рентген – і все, людина гарантовано гине, причому в муках. Космічний гамма-спалах – це мільйони рентген. Захиститися від нього неможливо, тільки тікати. І що, ми щось робимо в цьому напрямку? Ні. Обиватель вмикає телевізор, дивиться тупий серіал, і бурчить: “Нащо нам той космос, краще б тарифи на електрику зменшили!”
До сучасних проблем варто віднести і пандемію COVID-19. Є припущення щодо штучного походження її збудника. На Вашу думку, чи може це мати якесь підґрунтя?
Аякже! Люди не були б людьми, якби не шукали ворожих підступів у будь-якій загрозі. Власне, це непогана риса. Краще десять разів помилитися з надмірною обережністю, аніж один раз проґавити небезпеку й загинути. У випадку первісного суспільства краще кілька разів сахнутися від куща, ніж один раз не сахнутись від тигра. Тим більше, нинішній кущ – я про пандемію – вкрай підозрілий.
У шкідливих мікроорганізмів та вірусів є важливий параметр – летальність, цебто, ймовірність померти. Якщо вона буде висока – патоген гинутиме разом з носієм, не встигнувши розмножитися. Якщо низька – пандемія не становитиме загрози. Так от, у Cov-19 цей параметр близький до ідеального. Було б дивно не припустити, що цей параметр не перевірений за допомогою математичних моделей і не відпрацьований в ході десятків експериментів.
Проблема в тому, що припускати це можна, а от довести важко. В новітній історії є лише два випадки, коли використання біологічної зброї було доведено. Перший випадок – діяльність японського “загону 731”, другий – штучна епідемія туляремії під час Сталінградської битви. Діяльність “загону 731” довели лише тому, що практично весь підрозділ потрапив у полон і був підданий інтенсивним допитам, а штучне походження туляремії довели шляхом аналізу статистики. А у нашому випадку кого допитувати? Того з’їденого панголіна? Це буде нелегко. Та й де збирати статистику? У Китаї? Ну-ну.
Чим ця пандемія відрізняється від її історичних попередниць?
Хіба що тим, що з перших же днів знаємо збудника, а так більше нічим. Зародилась в Китаї – поруч з традиційним місцем народження попередніх епідемій чуми; прибула в Європу та Америку за допомогою сучасних транспортних засобів (як колись хворі пацюки на кораблях), нанесла удар по економіці, викликала спалах малоефективних запобіжних заходів і так далі. Практично все, що відбувається зараз, вже колись траплялося.
Подивимось, чи напише хтось новий “Декамерон”. Хоча може й не подивимось.
Чим Ви займаєтесь під час карантину? Можете дати якісь поради як зайняти з користю цей час?
Працюю. На щастя, я й до епідемії більше працював головою, аніж руками – хіба що інколи виганяв токаря й сам ставав до верстата; але переважно все-таки головою. Так що для мене мало що змінилося. Деякі аспекти праці погіршились, деякі навпаки. Скажімо, більшість зустрічей тепер відбувається онлайн – і це чудово. Мало того, що стало необов’язково пертися на протилежний бік Києва або навіть в інше місто, так можна навіть і краватку не одягати. Відкрились нові можливості. Хоча, звісно, закрились деякі ненові.
В літературному плані точно нічого не помінялось – як писав маленькими шматочками вранці та ввечері, так і пишу.
Що Ви пишете зараз? І які плани у Вас на майбутнє?
Пригадуєте, як я трохи вище казав про неможливість охопити всю нашу історію? Так от. Я все-таки спробую. Зараз в роботі четверта частина багатотомника “Темна синя вода”. В ньому я нахабно пробую таки пройтись по всій історії України – від княжих часів аж до двадцять другого століття (я фантаст, мені можна). Робота масштабна, нелегка, виявилась навіть важчою, ніж очікувалося – бо історичні події переплетені між собою значно дужче, ніж можна це уявити, зазирнувши в підручник історії. А хочеться показати не лише самі події, але також їхні причини та наслідки. І, звичайно, зробити проекцію минулого на сучасність. Тому що – як я вже казав – все, що відбувається, вже колись відбувалось. І Майдани були, і титушки, і російська інтервенція, і героїчний спротив їй, і безвідповідальна поведінка ширнармас, і її трагічні наслідки. Зараз, ми, до речі, знаходимось на поділці “безвідповідальна поведінка 73%” населення, й трагічні наслідки ще попереду. Відповідно, і плани на майбутнє у мене дещо песимістичні.
Але, як сказав колись Марк Аврелій – роби, що маєш, і хай буде, як буде. Тому одночасно ще пишу кілька оповідань й сподіваюсь пограти з ними на конкурсах. Що, до речі, рекомендую робити усім письменникам, молодим і досвідченим, аматорам і професіоналом.
Яких письменників Ви можете порадити – закордонних та вітчизняних? Що саме з їх творчого доробку і чому?
Ну, оскільки я переважно фантаст, то фантастів і радитиму. Й в першу чергу, звичайно, українських. Почну, мабуть, з Володимира Савченка, а саме – з його роману “Чорні зорі”. Твір написано у 1957 році, й багато нюансів пролетять повз очі сучасного читача – а шкода. Тому я б рекомендував не лише прочитати сам роман. але й історію його створення, врахувати, як важко було автору просунути текст крізь шпаринки радянської цензури, не перехвалити СРСР (бо тоді було “так положено”, але надмірне поливання медом призводило до того, що у читачів злипалися… е-е-е… ну, скажімо так, очі), не переступити примарного кордону між фантастикою та реальністю, а також не потрапити під молот органів, що пильнували державну таємницю. Крім усього іншого, роман являє собою цінний історичний матеріал.
Олеся Бердника раджу. Це також класик української фантастики, мабуть, що й найвідоміший. Мені особливо подобаються його ранні твори, з твердою НФ, але любителям містики та психології, мабуть, більше зайдуть твори пізніші.
З сучасних авторів порадив би Маріанну Малину (чудове підліткове фентезі), Тимура Литовченка (соціальна фантастика), Олександра Пащенко (дуже моторошні оповідання), Пилипа Станіславського (альтернативна історія про війну України та СРСР), Ярославу Дегтяренко… ой, це вже не фантастика, це вже чисто історичні твори. Втім, якщо вже перескочив на історію – то Василь Шкляр, Мирослав Дочинець, Юрій Винничук, Марина Гримич, Міла Іванцова, Леся Романчук заслуговують на увагу.
З детективами у нас слабувато. Навскидку згадаю хіба що Андрія Кокотюху та Алісу Гаврильченко.
З сучасних поетів мені найбільше подобаються Ліна Костенко, Сергій Пантюк, Олексій Кацай (один з небагатьох фахівців з космічної поезії), Дмитро Кремінь, і звичайно, Леся Мудрак – хоча її не читати, її слухати треба. Й дивитись.
З іноземних авторів однозначно варті уваги Роберт Гайнлайн, Джо Голдеман, Лю Сицінь, Джордж Мартін, ну й звісно, згаданий вище батько-засновник мало не всіх напрямків наукової фантастики – Герберт Веллс. А також ще приблизно дві-три сотні авторів, самий лише перелік яких займе місця більше, ніж уся попередня частина інтерв’ю.
Сподіваюсь, коли-небудь список видатних українських авторів теж підросте до такого ж розміру, або й більше. Сподіваюсь також, що хтось з читачів цього інтерв’ю теж долучиться до створення того списку.
Красно дякую Вам за розмову!
Олександр КУЗЬМЕНКО, Харків